Брехтівський часопис: статті, есе, переклади

КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ У ДРАМАТУРГІЇ Г. ІБСЕНА 90-Х РР.: "ГЕДДА ГАБЛЕР" І "БУДІВНИЧИЙ СОЛЬНЕС"

2024-12-26T09:24:57+02:00

У статті розглядаються твори Г. Ібсена "Гедда Габлер" (1890) та "Будівничий Сольнес" (1892), що належать до пізньої творчості знаменитого творця "нової драми". Характеристика концепції людини, що постає у означених п’єсах, втілюючись передусім у центральних для одного та іншого твору образах жінки й чоловіка, дозволяє виокремити виразні риси трагізму в світогляді Ібсена, розкрити його щільний зв’язок із декадансом як кризовим світосприйняттям межі ХІХ–ХХ століття. Декадентська зневіра не лише у можливості бути щасливою, але й взагалі у перспективі продовження буття у надскладному сучасному світі призводить до катастрофічних подій у житті персонажів, що дало Г. Блуму підстави назвати п’єси Ібсена "північними трагедіями". Докладний художній аналіз причин трагічної загибелі Гедди Габлер та Халвара Сольнеса у контексті відповідних п’єс здійснюється з опорою на синтез традицій, напрацьованих на той момент у європейській літературі в цілому й у творчості норвезького драматурга зокрема. Так, "неправильні пари" у п’єсі "Гедда Габлер" постають на тлі реалістичної, неоромантичної та натуралістичної традицій зображення кохання, кожна з яких акцентує неспроможність сучасної людини бути щасливою, відсутність у суспільстві запиту на досягнення гармонічного співіснування людей, забезпечення постійного духовного розвитку особистості, без чого накопичення внутрішніх суперечностей неминуче спричиняє її духовну, а потім і фізичну загибель. Поєднуючи у п’єсі "Будівничий Сольнес" неоромантично-символічну та реалістично-натуралістичну традиції художнього відтворення зовнішнього і внутрішнього буття персонажів, Ібсен виводить назовні нерозв’язний конфлікт між істинними й хибними духовними потребами людини, дійсними й химерними цілями її існування, внутрішніми настановами й можливостями їх реалізації у просторі реального життя. Взаємодоповнення різних художніх традицій створює передумови для глибокої художньої аналітики, дає можливість показати увесь спектр можливих версій розгортання людського існування у обставинах сучасного життя, розкрити приховані суперечності духовного буття персонажів, а також готує підґрунтя для модерністського художнього синтезу початку ХХ століття.

ПАРАДОКСИ СЦЕНІЧНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ МІФА ПРО ОРФЕЯ ТА ЕВРІДІКУ У П’ЄСІ ЖАНА КОКТО "ОРФЕЙ"

2024-12-26T10:21:53+02:00

У статті розглядаються особливості поетики п’єси Ж. Кокто "Орфей", написаної у 1926 році. Характеристика парадоксального художнього мислення французького митця у знаменитій одноактній драмі середини 20-х років ХХ століття здійснюється в контексті нового етапу цікавості до образу Орфея, актуалізація якої в межах європейської культури завжди, починаючи з ⅤІ століття до н.е., супроводжувалась суттєвими світоглядними і художньо-естетичними зрушеннями. Звернення Ж. Кокто до міфа про Орфея реалізується в контексті публікації поетичної книги Г. Аполлінера "Бестіарій, або Кортеж Орфея" (1911), а також постанови опери К. Монтеверді "Орфей", створеної на початку ХⅤІІ століття і поставленої на паризькій сцені у 1912 році після довгого періоду забуття. Одноактна драма Ж. Кокто "Орфей", написана на тлі становлення та розвитку авангардної французької п’єси, визначається як поетична за своєю структурою, побудована на засадах інтермедіальності (синтезу мистецтв), метафізично спрямована на пошук відповіді на головні буттєві питання. Смислова сфера твору підпорядкована проблемному співвіднесенню поезії й побуту, кохання і втрати, життя і смерті, аполлонічного й діонісійського начал (поняття Ф. Ніцше) у царині життєвої та художньо-естетичної творчості – онтологічним і мистецьким суперечностям, що виявляють свою єдність у парадоксальності індивідуальної екзистенції. Ж. Кокто – поета у сфері театрального мистецтва – цікавлять проблеми художньої творчості, природи поетичного дару, його можливостей і обмежень. Драматург переосмислює історію про сходження Орфея у царство смерті, активуючи античний міф в якості інтерпретаційної системи, яка не заперечує, а доповнює релігійне (християнське) світобачення. Тема Орфея може бути витлумачена як одна із центральних у багатогранній творчості французького митця, що дає можливість зіставити п’єсу 1926 року із кінофільмом "Орфей", знятим Кокто як режисером і сценаристом у 1950 році, відстежити трансформації, що відбуваються з персонажами, а також фабульними та сюжетними мотивами у пізнішій авторській художній інтерпретації попереднього твору.

ШЕКСПІРІВСЬКІ ПРОЄКТИ В ТЕАТРАЛЬНІЙ ІСТОРІЇ ЖИТОМИРА

2024-12-26T10:31:52+02:00

У статті представлено результати розвідки щодо пошуку, виявлення і систематизації шекспірівських проєктів у театральній історії Житомира (оригінальних робіт житомирських театрів, гастрольних вистав, перекладів драматичних текстів). Розвідка виконувалася в рамках масштабної діяльності Українського Шекспірівського центру, спрямованої на збір та систематизацію відомостей про сценічну репрезентацію творчості Вільяма Шекспіра в театрах України. Метою дослідження створення докладного переліку шекспірівських вистав у Житомирі, дотичних до них постмодерністських інтерпретацій та систематизація інформації для загальноукраїнського каталогу театральної шекспіріани, робота над яким триває. Для досягнення мети автори виконували наступні задачі: визначення й порівняння джерел щодо театральної історії Житомира, архівний та історіографічний пошук, інтерв’ю з театральними діячами сьогодення. Методи пошуку, інтерв’ю та аналізу роботи поєднувалися з дедуктивним методом, заснованим на аналізі фактів (зокрема, для визначення мови вистав).

Проведена розвідка продемонструвала, що від самого початку історії стаціонарних театрів Житомира, на міській сцені відбувалися вистави за творами Вільяма Шекспіра. Серед визначних театральних діячів, які сприяли формуванню шекспірівського дискурсу Житомира: А. Жмійовський, Ю. І. Крашевський, І. Головінський, А.-Ф. Олдридж, І. Кочерга, Борис Тен, В. Гуменюк, В. Мартенс та П. Авраменко. Вистави, які репрезентувалися на Житомирській сцені: "Гамлет", "Отелло", "Тіт Андроник", "Венеційський купець", "Ромео і Джульєтта", "Зимова казка", "Сон літньої ночі". Тексти Шекспіра лунали (в хронологічному порядку) польською, російською, англійською та українськими мовами. Розвідка доводить роль Шекспірівських текстів у введенні житомирської аудиторії до контексту світової класики, виявляє проблеми з реалізаціями вистав за часів ідеологічного диктату радянської доби та демонструє перспективи сучасних інтерпретацій класики.

ВПЛИВ РАДЯНСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ ЧАСІВ "ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ" НА УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАД "ТРИГРОШЕВОЇ ОПЕРИ" Б. БРЕХТА 1960-х років

2024-12-26T10:46:38+02:00

У статті розглядаються особливості перекладу знаним українським перекладачем Борисом Теном п’єси Бертольта Брехта "Тригрошева опера", зумовлені впливом так званої "радянської пропаганди" – ідеологічного дискурсу, що існував у Радянському Союзі періоду "холодної війни". Автор статті, спираючись на власний перекладацький досвід – переклад драматичних творів знаменитого засновника епічної драми, зокрема, "Тригрошевої опери", характеризує специфіку перекладацької стратегії Бориса Тена. Нюанси реалізації стратегії доместикації у перекладі Бориса Тена аналізуються з погляду трансформацій зображуваного світу, що несуть на собі відбиток ідеологічних кліше того часу – неприйняття буржуазної цивілізації, репрезентація німецьких реалій часів нацистської Німеччини у системі назв і оцінок радянського ідеологічного дискурсу, негативне зображення Америки і американського мілітаризму, зведення світового масштабу зображуваних подій і явищ до радянського і українського тощо. Аналіз перекладацької інтерпретації "Тригрошевої опери", здійсненої Борисом Теном і його сином Васильком Хомичевським, розгортається на тлі кількох важливих в плані українських перекладацьких і літературознавчих студій контекстів: художнього дискурсу нацистської та післявоєнної Німеччини, у межах і за межами якого вибудовується творчий світ Бертольта Брехта; українського перекладацького процесу 60-их років ХХ століття; сучасного українського перекладознавства, а також перекладу і мистецьких практик, що його потребують, зокрема, театральної. Значущість сучасних перекладів п’єс Бертольта Брехта проявляється у тому, як інтенсивно вони входять сьогодні у репертуар театрів України у Львові, Києві, Сумах. Серед перекладачів українською творів Бертольта Брехта, крім Бориса Тена та Василька Хомичевського, згадуються Юрій Лисняк та Сергій Жадан, позначаючи два кардинально відмінні періоди розвитку вітчизняної перекладацької школи.

ГРА АВТОРА З ЧИТАЧЕМ ЯК СПОСІБ ДРАМАТИЗАЦІЇ ЖАНРУ ФЕЙЛЕТОНУ В ТВОРЧОСТІ ОЛЕНИ ПЧІЛКИ

2024-12-26T11:06:30+02:00

У статті йдеться про недостатню увагу дослідників до жанру фейлетону, який традиційно відноситься до публіцистики, оскільки відомий дискурс укорінено в історію новітньої європейської періодики. Тимчасом з уваги випадає очевидна переходовість (лімінальність) фейлетону, його гнучка здатність мігрувати вбік художньої літератури. Пропонується поглибити дискурс до національної традиції, народної сміхової культури і Шкільного театру. Саме таку глибину дискурсу демонструє жанр фейлетону у творчості Олени Пчілки. Попри велику популярність імені, творчість цієї письменниці відома фрагментарно, лише поезією, прозою і драматургією, вибірково виданими у радянські часи. Вперше головним об’єктом дослідження стала фейлетонна творчість Олени Пчілки, представлена на сторінках часопису "Рідний Край", редактором якого вона була майже десятиліття (а якщо рахувати редакторство Газети Гадяцького земства, то понад десятиліття). У цій щотижневій газеті Олена Пчілка створила рубрику "Теревені", додавши уточнення: "Мовляв, фейлетон", тобто наповнила її винятково фейлетонами, створила для них окремий псевдонім – Хтось. Жанротвірною ознакою фейлетонів стає захоплива гра між двома постійно присутніми персонажами – Автором (персонаж чоловічої статі, журналістської професії) і Читачем, мешканцем то хутора, то міста, завжди Києва. Діалоги між цими віртуальними персонажами надають фейлетонам рис драматургічного дійства, розігруються смішні сценки із культурного життя столиці, дотепні і гостро злободенні. Ігрова природа фейлетонів спирається на глибокі фольклорні традиції (стаття Олени Пчілки "Українська гумористика"). Пропонується наступна дефініція жанру фейлетону Олени Пчілки: це короткий епічно-драматичний жанр з використанням рольових персонажів та гумору, призначений для активної комунікації віртуального автора з віртуальним читачем.

АКТУАЛЬНІСТЬ ПРАЦЬ Р. Т. ГРОМ’ЯКА

2024-12-24T15:23:04+02:00

У статті розглядається актуальність наукової спадщини видатного словесника, доктора філологічних наук, професора Тернопільського національного університету імені Володимира Гнатюка, академіка НАН ВО України, Члена спілки письменників України (1983), головного реактора наукового часопису "Studia methodologica" професора Романа Теодоровича Гром’яка (1937–2014). Аналізуються основні праці науковця, що репрезентують його науковий доробок, зокрема, літературознавчі студії, здійснювані на основі глибокого розуміння філософсько-естетичних засад літературно-художньої творчості. Наукові ідеї професора Р. Гром’яка характеризуються як важливі в плані сучасних теоретико-методологічних, літературно-критичних, історико-літературних студій, а також в контексті розвитку порівняльного літературознавства. Зазначається, що наукова спадщина літературознавця, його діяльність, як і риси особистості, продовжують впливати на наукове життя України: публікуються матеріали, що присвячені його науковим ідеям або ґрунтуються на них, проводяться конференції на честь світлої пам’яті професора, продовжує активно розвиватись Тернопільська теоретико-літературна школа, заснована професором Р. Гром’яком. Вона представлена кількома поколіннями дослідників, серед яких, зокрема, докторки філологічних наук, професорки З. і М. Лановики, які багато роблять для вшанування пам’яті Вчителя.

Масштаб особистості науковця визначається через зіставлення з такими постатями, як Ганс-Ґеорґ Ґадамер, один із засновників філософської герменевтики ХХ століття, та Роман Інґарден, розробник літературознавчої феноменології. В контексті історико-літературних інтересів професора Р. Гром’яка особлива увага звертається на проблеми, пов’язані із творчою спадщиною Івана Франка. Акцентується морально-етична наснаженість праць літературознавця, їх аксіологічний потенціал, зв’язок із політичним та суспільним життям України. Стверджується, що наукова діяльність професора Р. Гром’яка відзначалася особливим почуттям відповідальності за все, що відбувається у культурному просторі країни.

ВІД «ВІДМОВНИКА З МІРКУВАНЬ СОВІСТІ» АНДРЕАСА КРАГЛЕРА ДО БІЗНЕСВУМЕН АННИ ФІРЛІНГ. БАРАБАННИЙ БІЙ БЕРТОЛЬДА БРЕХТА ВНОЧІ ТА МАТИ КУРАЖ І ЇЇ ДІТИ

2024-12-26T11:23:37+02:00

Mutter Courage und ihre Kinder, kurz vor Beginn des Zweiten Weltkriegs entstanden, ist bis heute eines der bekanntesten Stücke Brechts. Die anhaltende Popularität verdankt es nicht zuletzt einem zeitenthobenen, geradezu parabelartigen Antimilitarismus, der sich jeglicher ideologischer Verkürzung entzieht und vielleicht gerade deshalb eines der bedeutendsten Antikriegsstücke Brechts ist.

ФІЛОЛОГІЯ – ЛЮБОВ ДО МОВИ

2024-12-26T11:37:29+02:00

Як відомо, філологія визначається як любов до мови. Це дослівний переклад з давньогрецької: philos – любов; а logos – мова.

Я хотів би трохи детальніше зупинитися на слові "logos", адже Біблія в давньогрецькому перекладі починається реченням, що містить це слово і перекладається як "Спочатку було Слово". Проте вже Ґете запитував себе у своєму творі "Фауст", як це слово "logos" з Біблії можна перекласти німецькою мовою, тому що "Слово" здавалося йому невідповідним. Фауст Ґете спочатку спробував перекласти як "думка", але воно йому не сподобалося. Потім він спробував через слово "сила" і в підсумку дійшов до слова "дія".

METATEXTUALITY OF GERTRUDE STEIN'S METHOD

2024-12-24T15:05:00+02:00

The article considers the basic prerequisites for the development of the modernist method of composition in art, literature in particular, based on the analysis of the literary critical and dramatic works of the American writer Gertrude Stein. Literary essays, searching the issues of compositional dynamics, chronological flexibility, punctuation irregularity, semantic abstractness, and grammatically determined temporality are textually formalized not only by the author's intention, but also by internally organized metatextual connections that build a conceptually complex dichotomous system of (self-)perception of the text as an act of production or action juxtaposed with the oppositional interpretation of reproduction or reaction. The metagenre uncertainty, openness, and universality of Stein's plays are represented by their translations into Ukrainian as an example of objective language reduction, translational depersonalization, and the paradox of a word blocked in the text. Stein's artistic method adds to the linguistic field, among other structural elements, implications for hermeneutic and phenomenological approaches in literary theory, as well as extra-literary contaminations in the field of fine art, cubism and absurdism in particular, photography and cinematography, such as the reinterpretation of collage composition and assemblage, which will develop into cut-up technique in the second half of the 20th century.