Брехтівський часопис: статті, есе, переклади

БЕРТОЛЬТ БРЕХТ І ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР

О. Анхим — 2023-12-26

Транснаціональність і транскультурність, які останніми десятиліттями привертають дедалі більшу увагу наукової спільноти, стали невід’ємною частиною новітньої літератури. Деколонізація та глобалізація, а також зумовлені ними мобільність і міграція стали тригерами розмивання етнічних, національних та культурних кордонів, що знайшло своє втілення і в літературознавстві. Транснаціональний поворот, який спостерігається в літературі з 90-х років XX ст., показує, що розуміння літературних творів в національних рамках більше не відповідає сучасній дійсності, а самі нації, культури та ідентичності характеризуються умовністю, фрагментарністю та гібридністю. І хоча розгляд транснаціональності зосереджується здебільшого на ліро-епічних творах, його прояви спостерігаються також в драматургії і театрі.

У цій статті розглядається вплив Бертольта Брехта на сучасний транснаціональний і/або транскультурний театр. Зазначено, що оприявнення транснаціональних елементів у творчості драматурга відбувається як на рівні його п’єс, так і постановок. Зокрема, залучені Б. Брехтом ефекти очуження задля зображення дивного, чужого і незвичайного у власному "Я" мають вагомий вплив на становлення транснаціонального театру. Ще одним проявом транснаціонального є відхід драматурга від ідеї закритих націй і культур на користь відкритим, умовним і плинним. Важливий аспект становлять також інтертекстуальні референції його п’єс, які є художніми інтерпретаційними моделями відомих творів минулого і таким чином уможливлюють їхнє буття крізь простір і час. Зосереджуючись на процесах очуження, епічний театр Б. Брехта показує гібридність і фрагментарність не лише культур і націй, але й ідентичностей, чим спонукає читачів та глядачів до пошуку дивного в собі. Водночас теми і проблеми, які піднімаються в його п’єсах і постановках, не обмежуються локальними чи національними контекстами, а носять транснаціональний характер.

КОХАННЯ/ПРАВДА/ЩАСТЯ У П’ЄСІ ГЕНРІКА ІБСЕНА "ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ": АКСІОЛОГІЧНІ, ГНОСЕОЛОГІЧНІ, ДУХОВНО-ЕМОЦІЙНІ АСПЕКТИ ДРАМАТУРГІЧНОГО КОНФЛІКТУ

Н. Астрахан — 2023-12-26

У статті розглядаються особливості драматургічного конфлікту у п’єсі норвезького драматурга Г. Ібсена "Ляльковий дім", що започатковує традицію "нової драми" у європейській драматургії межі ХІХ–ХХ століття. Новаторство драматурга, виявлене на рівні організації конфлікту, визначається в контексті спроби цілісного прочитання/інтерпретації п’єси. "Ляльковий дім" характеризується як аналітична драма, покликана через художнє дослідження інституції шлюбу розкрити приховані суперечності особистісного та суспільного життя у їх найбільш актуальному для глядачів перетині. Новаторська поетика п’єси (внутрішня дія, підтекст, образи-символи, дискусія, парадоксальна розробка характерів й побудова сюжету) спрямована на аналіз особливостей розгортання процесу "емансипації" людської свідомості, її визволення від домінуючих у суспільстві стереотипів відчуття, мислення, поведінки. Локалізація конфлікту у свідомості головної героїні дозволяє автору увиразнити аксіологічно-ціннісні, гносеологічні та духовно-емоційні його аспекти. У аксіологічно-ціннісному плані конфлікт передбачає зіткнення християнської системи цінностей, ґрунтованої на любові, з цінностями буржуазного суспільства, серед яких найбільш значущими виявляються гроші, можливості їх отримати, блага, що ними купуються – комфорт, затишок, задоволення, естетична привабливість приватного життя. Пізнавальний аспект конфлікту розкривається через парадоксальне співвіднесення правди і брехні у свідомості й взаємовідносинах персонажів. Нора Хельмер, яка у першій дії неодноразово обманює чоловіка, приховуючи від нього правду про ті або інші подробиці їх спільного життя, формує здатність вповні усвідомити непривабливі реалії своїх шлюбних стосунків, змінити на основі відкритої правди тактику і стратегію життєвої поведінки. У духовно-емоційному плані реалізація конфлікту призводить до зміни психологічних маркерів екзистенції – переходів від щастя до нещастя і навпаки, що стає предметом діалогічної рефлексії, здійснюваної персонажами

ЕМБЛЕМАТИЧНИЙ КОД "БУКВАРЯ ВІЙНИ" Б. БРЕХТА

О. Борковська — 2023-12-26

В період російсько-української війни особливої уваги заслуговує світове літературне надбання антивоєнного характеру. У статті проаналізовано особливості "Букваря війни" Б. Брехта та його зв'язок з емблематичними традиціями епохи бароко. Так, "Буквар війни" нагадує фотоальбом зі світлинами та коментарями до них. Прослідковується історична послідовність зображених подій – кожне фото супроводжується коментарем, і майже до кожного є підпис і довідковий матеріал в кінці альбому. Всі візуальні матеріали були надруковані у виданнях шведських і американських газет. Поєднання візуально-іконографічного і вербального потрактування з дидактичними інтенціями нагадують барокові емблеми. Особливої уваги заслуговують коментарі до фотографій у формі епіграм. В межах дослідження було виконано переклад епіграм з німецької на українську, а також потрактовано шляхи створення Б. Брехтом ефекту очуження. Крім того, характеризується категорія химерності як форми поєднання реального візуального і умовного вербального при осмисленні та художньо-образному втіленні митцем певної теми. Акцентовано, що емблематичність є формою вираження химерності. В статті зосереджено увагу на дидактичних функціях створених емблем та розробки автором певної теми – Брехт має на меті наочно показати, охарактеризувати, донести людям, яку біду приносить війна, щоб ніколи вона не повторилася. З іншої сторони, "химерністю" ми називаємо поєднання умовного (твір, сюжет, образ, створений в минулому столітті) з дійсністю: в наш час твір живе по-новому, розвивається, знаходить нове потрактування та нове бачення.

МІЖ ДОКУМЕНТАЛЬНИМ ТА ПОСТДОКУМЕНТАЛЬНИМ: ВЕКТОРИ ПОШУКІВ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМИ

Ж. Бортнік — 2023-12-26

У статті розглянуто сучасні драматургічні стратегії, які полягають у створенні трансформативного поля засобами документального/постдокументального. Метою статті є демонстрація векторів пошуку сучасної української драми в контексті зв’язку документальної та постдокументальної естетики. "Постдокументальне" стає такою ознакою лімінальної естетики, яка проявляється в її перформативному, діяльному спрямуванні на осмислення реальності через документ. Головні особливості постдокументального театру, визначені дослідниками, – це здатність виводити на перший план суб’єкта дії, який фіксує власні стани "тут і тепер" та перетворює текст на перформативну подію. Такою художньою стратегією автор реалізує наближення до справжньої реальності, "зберігає" момент творення, плинну фазу "тут і тепер", унікальний момент, який цінний своєю правдивою недовершеністю. Для драматичного тексту це може бути зреалізовано в залученні автобіографічного матеріалу, у метажанрах щоденника, нотатника, листа тощо та через втілення "чернеткової естетики". "Чернеткова естетика" є сучасною стратегією "нон-фініто" як типу художнього мислення та демонструє умовну недосконалість, незавершеність тексту, відкриту форму, що фіксує мінливість, унікальність, розгубленість стану суб’єкта свідомості та реалізує перформативну природу драматичного тексту. Фіксація фактів, властива документові, стає в докудрамі фіксацією тимчасових плинних станів персонажа в осмисленні подій (минулого чи теперішнього) з метою збереження-запам’ятовування цього лімінального стану. У сучасній українській драмі формується поле фронтиру поміж документальним та постдокументальним: драматурги, режисери, дослідники драми і театру порушують проблеми довіри до документа, шукають способи знайти установки сучасності, художні способи та прийоми, які би відображали "правду факту", ставлять питання мистецької етики щодо залучення документальних джерел. Криза документального реалізується як засіб порятунку в постдокументальному: драматурги втілюють для реципієнта максимальне наближення до реальності, яке відображає документ як об’єкт художнього дослідження.

Б. БРЕХТ: ПРОБЛЕМИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЛІТЕРАТУРНОГО ТЕКСТУ В ПРОСТІР СЦЕНІЧНОГО МИСТЕЦТВА

М. Дідук — 2023-12-26

Стаття присвячена проблемі трансформації драматургії Бертольта Брехта в сценічний простір, технічним та ідеологічним акцентам його творчості та аналізу ключових проблем художньої інтерпретації тексту п’єс. Проблема відтворення брехтівських творів тісно пов’язана з особливостями "епічного театру" та його концепцією, яку розробляє драматург. У статті визначено особливості створюваного Брехтом театру, визначені акценти, важливі у процесі постановки п’єс, зокрема: збереження брехтівського конфлікту в перекладі сценічною мовою, введення необхідних мистецьких елементів (декорації, музика, костюми тощо), усвідомлення техніки "очуження" і т.п. Ефект "очуження" є ключовою вимогою епічного театру і має на меті зобразити знайоме всім явище в несподіваному ракурсі. Окрім цього, актор стає частиною умовного світу, не перевтілюється в свого персонажа. За такої умови, глядач сам стає дієвою особою, приміряє на себе роль кожного персонажа і має змогу зробити незалежні висновки, навіть не ті, що продиктовані автором та сюжетом.

"Тригрошова опера" – найвідоміший з-поміж інших творів митця. Вона є синтезом брехтівських нововведень, складним переплетінням соціальних тем, які доповнюють одна одну. Відтворюючи цю п’єсу на сцені та на екрані, режисери мають враховувати соціальні та історичні контексти, а також доцільність зображення театралізованих сцен. Яскравим прикладом помилкового розуміння творчості Б. Брехта може виступати кінокартина Г. Пабста, в якій режисер приділяє більше уваги мистецьким елементам, що зміщують акценти на візуальне, а не інтелектуальне сприйняття п’єси.

"ІСТОРИЗМ" НОВОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДРАМИ (ЛЕСЯ УКРАЇНКА – Б. БРЕХТ – Ю. КОСАЧ)

М. Моклиця — 2023-12-26

У статті йдеться про розвиток історичної теми у драматургії, етап нової драми простежено на прикладах п’єс Лесі Українки "Бояриня",1910, Б. Брехта "Матінка Кураж та її діти", 1939, Ю. Косача "Дійство про Юрія Переможця", 1947. Перше зведення таких різних текстів під єдиним гаслом забезпечує наукову новизну дослідження. Мета дослідження – простежити розвиток історичної теми у модерністській драматургії ХХ століття й окреслити проблемні аспекти поняття "історизм" нової драми.

Аналіз трьох драм дозволяє зробити висновки щодо історизму різних естетичних систем, романтичної, реалістичної і модерністської. Романтична історія – це, фактично метанаратив національної історії, яка пишеться з метою вироблення національної ідентичності, піднесення національної культури. Реалізм, зосереджений на показі сучасності, байдужий до історичних тем, але віддає авторам історичної тематики чимало засобів зображення, необхідних для ефекту достовірності. Модернізм у показі історичних подій неоднорідний. Варто виділити символістський, експресіоністський і сюрреалістичний спосіб опосередкування історичного матеріалу. Більшість драм Лесі Українки на історичну чи міфологічну тематику належать жанру символістської драми, в ній усвідомлюється ціна вибору між приватним і суспільним, який здійснює кожна людина у будь-яку епоху. Епічний / експресіоністський театр Б. Брехта – це одна на всіх історія, яка триває й триває. Драматург змушує глядача не емоційно, а свідомо, критично дивитись на історію, бачити її очима драматурга, який вже пройшов свій шлях самоусвідомлення. Сюрреалістичну картину історії змальовує Юрій Косач: його історична подія теж дистанційована, але виглядає як лабіринт, в якому людина блукає й наосліп робить вибір між добром і злом. Це завжди історія, привласнена автором.

ЕПІЧНИЙ ТЕАТР ЯК ОСОБЛИВИЙ ТИП КОМУНІКАЦІЇ

С. Соколовська — 2023-12-26

Розгляд театральної системи Брехта як комунікації виявляє знакову природу процесу передачі повідомлення за допомогою театральної мови (коду). Об’єднуючи значну кількість мистецтв, театральний код містить різні художні мови, які разом утворюють театральний текст. Кодування ідеї художнього твору в епічному театрі відбувається через ігрову стратегію дистанціювання, що нагадує демонстративно розсудливу манеру оповіді. Подібно до Лессінга і Шиллера Брехт хоче не лише розважати глядачів, але й виховувати їх у дусі Просвітництва, стимулювати процеси навчання, розвивати критичне мислення.

Перетворення "Опери жебраків" на "Тригрошову оперу" є моделлю, що показує майстерність володіння матеріалом, зразковий набір правил, техніку модифікації. "Старий матеріал" залишається видимим, але водночас нове в ньому дає змогу "бачити по-іншому". Вирішальною є впізнаваність ремесла, адже тільки прозорість підходу приводить естетику і логіку показу до головного знаменника, який уможливлює повторюваність: це комунікація, що ґрунтується на спостереженні. Брехт мислить спостереження на основі видимості вказівного жесту, який функціонує як окуляри, про які власник навіть не здогадується. Повсякденні події відтворюються в манері очевидця, повторюються через показ, що передбачає і сам процес показу. Вистава показує персонажів і сцени в підкреслено епічній манері. Задекларований намір уникнути злиття актора і персонажа, наскільки це можливо, і продемонструвати це теж, очужує природність показу "вуличної сцени" і показує її як штучно створене повторення сцени.

Організація п’єси як "опери" породжує несподівані візуальні та акустичні ефекти. Глядач бачить і чує двічі: оперу про оперу, а також заперечення спроби імітації опери як опери. Така вистава показує, що "Тригрошова опера" вже не є традиційною "старою оперою" і водночас вона не є остаточною версією "нової опери". Банальні уявлення про такі угруповання, як жебраки, або романтичні події, як весілля, звички мислення театралізуються, таким чином викриваються і спонукають до рефлексії.